Мільйон диких орхідей та теплі краї для птахів. Що війна робить із Кінбурнською косою

Своїм гострим носом вона показує, де солоне Чорне море відмежовується від прісного Дніпровсько-Бузького лиману.

Але на практиці найчастіше «Кінбурнською косою» називають Кінбурнський півострів. Він має близько 40 кілометрів завдовжки і до 12-ти кілометрів завширшки. А стрілка лише його невеликою частиною.

На півночі острів омивають води лиману, куди впадають Дніпро та Південний Буг, на південному заході – Чорне море, а на півдні – Ягорлицька затока.

На цій відносно великій території розташовані лише чотири села, в яких офіційно проживає менше тисячі людей разом. Чого там багато, то це дикої природи. Значна її частина залишилася майже незайманою, а тому особливо цінною.

Сьогодні Кінбурна окуповано. Там не залишилося жодної громадянської людини, а природа виявилася віч-на-віч з російськими військовими.

» Українська правда » розповідає, чим цінною є природа Кінбурна і що відбувається з нею за останні десять місяців.

Піщана арена №7

Кінбурнська коса – це частина про нижньодніпровських пісків. Саме про них йдеться, коли згадують про відомі Олешківські піски.

Ця велика «пісочниця» простяглася майже за двісті кілометрів від Каховки вздовж лівого берега Дніпра до кінчика стрілки Кінбурнської коси.

Русло Дніпра не завжди було таким, як сьогодні. Протягом тисяч років воно переміщалося зі сходу захід і залишало своєму лівому березі великі піщані масиви, звані вченими аренами.

Усього таких арен сім. Кінбурнська утворилася останньою, тобто наймолодша.

Природа нижньодніпровських пісків особлива. Тут живе багато ендеміків – рослин та тварин, які більше ніде не зустрічаються. Це тому, що в процесі еволюції вони пристосувалися до цих умов і не житимуть в інших, навіть якщо вони ідеальні.

Приклади таких ендеміків – це сліпець піщаний чи береза ​​дніпровська – обидва занесені до Червоної книги України.

Більше того, тут утворилися унікальні екосистеми, такі як піщані степи. Вони не утворюють чорноземів і в цьому сенсі їм не вдалося розорати.

Острів Великодня на мінімалках

А ще тутешня природа вразлива, як замки, збудовані з піску. На початку XIX століття у цих місцях багато хто почав вирощувати овець. Високий попит на вовну та близькість морських портів робили цей бізнес привабливим.

Далі була досить типова історія – лайт-версія трагедії Острова Великодня без драматичного фіналу. Надмірний випас зруйнував рослинний покрив і піски перейшли у наступ. Так утворилися Олешківські піски – широко відома «найбільша пустеля Європи».

Очевидно, що єдина і дуже сумнівна підстава пишатися цим рекордом полягає в тому, що людина таки приклала руку до її створення. До того ж, по суті це ніяка не пустеля, хоча зовні і схожа. Сахара, Атакама чи інші справжні пустелі утворюються природно там, де досить багато сонця і мало вологи, і людина їм зовсім не потрібна для цього.

Варіація на тему мільярда дерев

Щоб зупинити настання пісків, ще в XIX столітті люди намагалися насаджувати в цих місцях штучні ліси. Але всупереч поширеній уяві, виростити ліс будь-де тільки тому, що є бажання чи президентський указ, зовсім не просто.

Тому справжні оберти процес створення штучних лісів набув лише у другій половині ХХ століття. Так, на нижньодніпровських пісках, зокрема Кінбурні, з’явилися соснові ліси.

Спочатку таке втручання у природу було цілком виправдане, адже треба було зупинити піски. Але коли місію було здійснено, ліси на Кінбурнському півострові все одно продовжували насаджувати.

У цьому сенсу ні з погляду економіки, ні з погляду охорони навколишнього середовища. Сосна тут росте зовсім не так добре, як, скажімо, на Поліссі, бо заради деревини її ніколи не вирощували. Курортів типу Святогірська, де штучні ліси справді створювали комфортний клімат, на Кінбурні також не було.

– У радянські часи вважалося дуже дурним тоном, коли в межах якоїсь адміністративної освіти гуляла земля, – розповідає голова правління ГО „Українська природоохоронна група” (UNCG) Олексій Василюк. — Земля обов’язково має «працювати». Тому схили балок, які не можна відчинити, або облісили, або вважали пасовищами, болота осушували і таке інше.

На Кінбурнській косі вже було зрозуміло, що масово випасати худобу точно не варіант. Для промислового вирощування сільськогосподарських культур бідні та засолені землі теж не годилися. Тому масштабне заліснення та створення лісгоспів, які мають цим займатися, стало відповіддю на питання «Як не дати гуляти землі?».

Читайте также  В Харькове активисты требуют декоммунизировать колбасу

Посадка та підтримка соснових лісів зрештою обернулася «на річ у собі». Більше того, з одного боку ця робота потребувала фінансування. З іншого, фактично шкодила природі, бо обліснялися не лише піски, а й ділянки дикої природи, які «гуляли». Очевидно, що багато видів рослин та тварин після цього просто зникали.

Бездоріжжя на службі природи

Хороша новина в тому, що, незважаючи на це на Кінбурнському півострові, до останнього часу залишалося багато дикої природи, яку людина не встигла сильно змінити.

Одна з причин – низький рівень «цивілізації», який майже гарантовано завжди працює на користь природи. Як уже згадувалося, тут немає навіть натяку на урбанізацію, а нечисленне населення мешкає у чотирьох селах.

Між собою їх з’єднують ґрунтові дороги без найменших слідів твердого покриття, якого тут ніколи не було. Вони ж ведуть і до причалів, що з’єднують Кінбурн із материком.

Не дивно, що місцеві та приїжджі пересуваються на повнопривідних автомобілях. Хоча можна зустріти і щось на зразок старих «Жигулів», яким уже давно нема чого боятися.

Курорт для гурманів

Тут справді гарне для відпочинку море, де буквально за два метри від берега можна бачити, як дельфіни полюють на рибу.

Але через ту саму відсутність цивілізації відпочиваючих відносно небагато. Принаймні їхній потік неможливо порівнювати з тим, що колись було на південному березі Криму, на Арабатці чи популярних курортах Одещини.

Адже далеко не кожен готовий спочатку дістатися Очакова, потім рейсовим катером перетнути Дніпро-Бузький лиман, а потім ще не один кілометр їхати пасажирським «Уралом», який тут замінює пасажирський автобус.

Великих баз відпочинку в цих краях немає, так само як ресторанів та більшості інших звичних атрибутів морських курортів. Тому відпочиваючі жили або в приватному секторі, або в кемпінгах, або просто самі по собі намети на березі.

Їжу туристи готували собі у польових умовах або покладалися на нехитрі місцеві заклади громадського харчування.

І навіть незважаючи на те, що відпочинок на Кінбурні ставав дедалі популярнішим, тут кожен відпочиваючий міг легко знайти місце на пляжі, де по обидві руки на сотні метрів немає жодної пари очей. Якщо не рахувати місцевих корів, які так само люблять грітися на піску.

Заповідна територія

Інший важливий чинник, завдяки якому значна частина природи півострова збереглася у первозданному вигляді – заповідні території.

У різний час тут було створено ділянки Чорноморського біосферного заповідника, регіональний ландшафтний парк «Кінбурнська коса» та національний парк «Білобережжя Святослава».

Усі разом природоохоронні території займають близько двох третин площі півострова.

Орхідне поле

Неподалік зупинки пасажирського «Уралу» в селі Покровка відпочиваючі бачать інформаційну табличку, яка повідомляє, що перед ними лежить ціле орхідне поле. Але для нетренованого ока ця непересічна пам’ятка природи мало відрізняється від будь-якої іншої ділянки випаленої сонцем трави.

Відпочиваючі потрапляють сюди зазвичай влітку, а п’ять видів орхідей цвітуть навесні.

До речі, всі види орхідей в Україні занесені до Червоної книги.

Часто зустріти навіть одну квітку в природі стає радісною подією для небайдужих до флори та фауни людей. А тут на одному квадратному метрі кількість орхідей налічує десятки. Якщо все поле займає 60 гектарів, це означає, що тут зростають мільйони рослин.

– Вони дуже вразливі, – розповідає про орхідеї еколог та охоронець Олег Деркач.

— У них складна біологія, вони повинні вступити в симбіоз з корінням грибів і довго розвиватися, зацвітають мало не на 15-му році життя. Тому ці рослини є індикаторами навколишнього середовища: де ростуть орхідеї – там навколишнє середовище мало порушене, – пояснює дослідник природи.

Ірина Бабаніна, екологія та експерт організації «Екологія. Право. Людина», розповідає, що, за інформацією з відкритих джерел, неподалік Покровського орхідного поля окупанти влаштували свою базу.

Наразі неможливо сказати, як це вплинуло на унікальну природу ділянки. Але якщо справді нею пересувається важка техніка, орхідне поле безперечно постраждало.

Справжній ліс часів Геродота

Ще одна місцева визначна пам’ятка, про існування якої туристи можуть дізнатися оголошення поряд із зупинкою – Волижин ліс. Головна маркетингова фішка полягає в тому, що це залишок «тієї Гіллеї, яку згадував ще сам Геродот!». Тому місцеві гіди навіть ведуть екскурсії сюди.

Читайте также  Афроамериканец-миллиардер потребовал от США компенсацию за рабство

Насправді так воно і є. Задовго до того, як люди почали насаджувати тут штучні ліси, у пониззі Дніпра росли широколистяні ліси.

Про них справді писав Геродот.

Волижин ліс – це майже все, що від них залишилося й досі.

Через унікальність ця ділянка природи була включена до складу Чорноморського біосферного заповідника.

Серед кількох десятків видів листяних дерев тут росте береза ​​дніпровська – вид, занесений до Червоної книги України. Тут також росте дуб, вік якого оцінюється у 600-700 років. Вважається, що це одне із найстаріших дерев Миколаєва.

Але навіть на погляд людини, яка не надто цікавиться видами та віком дерев, серед яких гуляє, Волижин ліс різко відрізняється від того, що можна побачити в інших частинах Кінбурнського півострова – він вологий і темний.

Загалом, якщо говорити про рідкісні види, то на Кінбурні майже півсотні рослин, грибів та лишайників, занесених до Червоної книги України.

Земля червонокнижних

Тут також мешкають понад півтори сотні видів червонокнижних тварин.

Серед ссавців це три види дельфінів, кілька видів кажанів та сліпець піщаний.

Тут зустрічаються десятки видів птахів, плазунів та риб, які офіційно визнані рідкісними, вразливими або зникаючими.

На Кінбурні мешкає сатурнія великий — найбільший нічний метелик Європи, а також сколія-гігант — величезний, більше 4 сантиметрів оса.

Ще одна місцева червонокнижна «знаменитість» — мураха тапінома кінбурнська. Незважаючи на свою назву, вона зустрічається не тільки в межах Кінбурнського півострова, а й поблизу Святогірська Донеччини. Ще відносно недавно вважалося, що поза Україною цей вид не поширений, але потім його знайшли у Білгородській області РФ.

Ці мурахи чудово почуваються там, де людина не втручається в життя піщаного степу. Якщо в ньому випасати худобу, чисельність мурах різко знижується, якщо степ переорати — вони повністю зникають.

В окупації

Російські окупаційні війська контролювали Кінбурнську косу вже на початку Великої війни. Якихось важливих об’єктів, які потрібно захопити, там немає. Але звідти зручно обстрілювати материкову Україну, зокрема Очаков, до якого менше 9 кілометрів прямою.

Взимку на Кінбурнському острові зазвичай залишається трохи більше 200 місцевих жителів. Адже в холодну пору туристів немає, відповідно робити особливо нічого, а життя аж ніяк не стає більш комфортним.

З початком великої війни кілька сотень людей опинилися в окупації. Серед них були і співробітники природоохоронних об’єктів. У мирний час вони могли б зафіксувати заподіяну природі шкоду. Але під час окупації, коли росіяни залякували та викрадали місцевих мешканців, їм, очевидно, було не до складання офіційних протоколів та звітів.

Хоча навіть за таких умов і, незважаючи на те, що росіяни забрали у них майже всі транспортні засоби, люди намагалися гасити природні пожежі.

Про загальний масштаб цих пожеж можна судити з комп’ютерних знімків.

Ірина Бабаніна скористалася сервісом НАСА з моніторингу пожеж (Fire Information for Resource Management System, FIRMS). Крім того, вона проаналізувала знімки європейської місії Sentinel-2, надані співробітниками НВП «Білобережжя Святослава» разом із попередніми розрахунками площі вогню.

Вийшло, що цього року на Кінбурнському півострові сталося щонайменше 50 пожеж, що вразили 10 тисяч гектарів.

Це приблизна оцінка, крім того, вона враховує повторні спалахи на одній території. Але з огляду на те, що загальна площа Кінбурнського півострова становить 21,6 тисячі гектарів, то вигоріла майже його половина – це дуже багато.

За словами Ірини Бабаніної, якщо подивитися на знімки попередніх років, видно, що площа та кількість пожеж зросла, хоча як саме вона не підраховувала.

Однак проблема не тільки в тому, скільки флори та фауни постраждало, а й якою саме. Щоб з’ясувати це, експерт порівняла карту пожеж із карткою природних об’єктів. Виявилося, що під час війни горіли не лише штучні соснові насадження, а й цінні ділянки дикої природи.

Плавні горять

Так, наприкінці березня пожежа охопила 185 гектарів поряд із Василівськими плавнями. У цьому місці виводять своїх пташенят кілька видів птахів, у тому числі і червонокнижних. Крім того, тут утворюють скупчення чаплі та рожевий пелікан.

Читайте также  "Важливий ракурс". 28 лютого - це міжнародний день рідкісних захворювань. Діана Гаврилова

Навесні, на початку гніздового сезону, пожежа охопила бієнкові плавні неподалік села Покровка. Місце особливе тим, що тут розташовано найбільшу в Україні колонію чапель різних видів – раніше вона налічувала понад 600 пар. Тут також збиралася велика колонія пеліканів – іноді до двох із половиною тисяч особин.

У цьому місці мешкає 45 видів червонокнижних тварин, а також види з Європейського червоного списку та Червоного списку рідкісних тварин світу.

Земля птахів

Кінбурнська коса, як і багато інших ділянок українського узбережжя Чорного та Азовського морів, має велике значення з погляду охорони птахів. Причому їхня важливість не обмежується межами України.

– Ми кажемо, що «птахи на зиму відлітають у теплі краї», – пояснює Олексій Василюк. – Так от для багатьох птахів із Балтійських країн та зі Скандинавії це теплі краї – це наша Херсонщина. У тому числі, це і Кінбурнська коса з її численними озерами та мілководдями. Тому будь-яке приморське урочище Херсонської області має величезне значення для всієї Європи (територія Кінбурнського півострова поділена між Херсонською та Миколаївською областями – УП).

Із майже 280 видів птахів, які можна побачити на Кінбурні, приблизно третину виводять тут своїх пташенят. Для решти видів тут щось на кшталт «тимчасового притулку» чи «точки відпочинку» на довгому шляху міграції. Якщо місця, які вони сподобалися протягом багатьох тисяч років, знищили вогонь або поблизу розриваються снаряди, очевидно, що птахи можуть загинути або ризикують не залишити потомство.

Від пожеж на Кінбурні страждають не лише птахи, а й представники багатьох інших груп тварин та рослин.

Наприкінці серпня – на початку вересня горів уже згаданий Волижин ліс. Тут, а також на прилеглих територіях, мешкають борсуки, видри, кажани, черепахи, тритони тощо.

Горіли також місця, де росте червонокнижна ковила дніпровська та інші рідкісні чи вразливі рослини.

Після вогню

Великі пожежі траплялися на Кінбурнському півострові раніше. Більше того, відомо, що дика природа в різних куточках Землі протягом тисяч років чудово співіснувала з вогнем. Тому може виникнути враження, що Кінбурну байдуже до пожеж.

Але коли горять відносно невеликі заповідні території, оточені людськими поселеннями чи полями, це зовсім інша річ. Коли поруч немає «резервуарів», звідки можуть переселитися рослини або тварини, природа просто згорить і не відновиться.

На Кінбурнській косі росте багато рідкісних, реліктових та ендемічних видів рослин, що мають невеликий «резерв» для відновлення. При частих повторних пожежах їх популяції занепадають.

Однак тут поки що неможливо точно оцінити ступінь шкоди.

– По-перше, гинуть ті тварини, які перебувають на місці пожежі та їм, умовно кажучи, нікуди тікати. Загрозлива ця ситуація для численних видів птахів, що гніздилися на Кінбурнській косі – через постійну тривогу, вибухи та пожежі у весняно-літній період, вони не змогли звити гнізда, крім того, кладки могли бути знищені вогнем, – розповідає Ірина Бабаніна.

– Друге – це інвазивні види (чужорідні, чи види-вселенці – УП). Вони небезпечні тим, що у процесі відновлення конкуруватимуть за площу та ресурси з місцевими видами. При цьому інвазивні види часто стійкіші і схильні до більш швидкого поширення, – додає екологія.

Але при всьому жаху, що війна принесла людям та природі Кінбурна, є підстави для стриманого оптимізму.

У 2001-2002 роках на території півострова вже відбувалися масштабні пожежі, в результаті яких вигоріло понад 1000 гектарів лісів. За словами Олексія Василюка, на цих ділянках до початку воєнних дій успішно відновлювалися природні екосистеми, у тому числі піщані степи.

Це означає, що природа Кінбурна ще зовсім недавно залишалася досить здоровою та сильною, щоб заліковувати рани. І це може означати, що навіть після пожеж у 2022 році вона все ще збереже потенціал для відновлення.

Однак сказати про це, напевно, ми зможемо тільки після того, як Сили оборони звільнять півострів і там зможуть працювати вчені та охорони природи.

Джерело

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *